Часи для українців – та й для усього світу – різко змінилися. Ще пів року тому більшість із нас хвилювали питання, пов’язані з пандемією (вакцинуватися чи не вакцинуватися?), але зараз ми щодня прокидаємося з однією думкою: в країні війна, російська агресія не збавляє обороти, і якось потрібно з усім цим жахом щодня давати собі раду. І допомагати іншим, якщо є така можливість.

Психологія воєнного часу потребує серйозного переосмислення власного підходу до життя, власних цінностей, пріоритетів та орієнтирів. Залишатися байдужим чи робити вигляд, що саме мене це не стосується – хибна тактика. Так чи інакше, це стосується усіх нас.

Але розуміння таких речей провокує великий стрес, чи не так? Непросто щодня жити, ходити на роботу, виховувати дітей із думкою, що в країні триває війна, розв’язана російською федерацією. Тому давайте розглянемо у цій статті дієві способи, як протидіяти негативним настроям під час війни. А також за можливості допомагати іншим людям, які опинилися у ще скрутнішій ситуації.

Золоте правило виживання: допоможи спершу собі

Пам’ятаєте ту саму безцінну рекомендацію, яку повинен знати кожен пасажир літака? «У випадку розгерметизації салону спершу одягніть кисневу маску на себе, а вже потім – на дитину чи на іншу людину біля вас, яка потребує вашої допомоги». Безцінна рекомендація, чи не так? Як можна ефективно допомагати іншим людям, якщо найперше потрібно допомогти самому собі?

Усвідомлення такого стану справ може підштовхнути людину у правильному напрямку. Тобто самотужки, та з допомогою близьких – а також із допомогою психолога, якщо людина наважиться звернутися до спеціаліста – пережити посттравматичний стрес і піти далі. А не застрягнути на одній із стадій проживання горя. Давайте зупинимось на цьому докладніше, бо це важливий момент.

Стадії горя – на якому застрягли ви?

Вперше цим питанням всерйоз зацікавилася шведська психіатриня Елізабет Кюблер-Росс, яка наприкінці 1950-х почала досліджувати питання надання психологічної допомоги онкохворим, які помирали від цієї жахливої хвороби. На той час були відсутні методики надання психологічної допомоги таким пацієнтам.

На основі своїх досліджень Елізабет Кюблер-Росс написала книгу «Про смерть і вмирання», яка стала бестселером у США. Ця книга досліджувала, зокрема, й стадії горя і утрати, яку проходить людина, яка втратила близьких. Це ті ж самі стадії ПТСР, адже втрата дорогої людини сприймається болісно. І переживається так само болісно, як і жахіття війни.

Отже, стадії горя аналогічні стадіям прийняття смерті, сформовані психологинею у своїх дослідженнях. Всього виділяють 5 стадій:

1. Заперечення,
2. Гнів,
3. Компроміс,
4. Депресія,
5. Прийняття.

Як бачимо, усі стадії болісні і вкрай неприємні. Окрім останньої, коли людина змирилася з фактом утрати, з болючими переживаннями (чи із фактом власної смерті, якщо мова про важкохворих) і прийняла рішення жити далі. Наперекір усьому – розумієте, в чому суть? Коли людина починає усвідомленіше ставитися до власного життя, переосмислює свій набір цінностей. Коли ви починаєте сприймати реальність такою, якою вона є – а не бігти від неї, не ховатися і не заплющувати очі – приходить прийняття.

Тільки тоді людина знову, наново, віднаходить свій внутрішній ресурс. Тепер у неї є активи, якими вона може розпоряджатися на благо собі та іншим людям. З’являється цікавість до світу, до людей навколо; з’являється апетит і бажання нормально спати, харчуватися та працювати. Адже на все потрібні сили, а звідки їх взяти, якщо сон – нікудишній, а харчування, та й узагалі, весь режим дня – такий самий, як і сон?

Але якщо зациклитися на одній із попередніх стадій, виходу ви не побачите. Тільки прийняття та примирення з реальністю дає той самий поштовх, щоб рухатися в своєму житті далі. До речі, яскраве підтвердження цьому факту знаходимо в автобіографічному романі Ірвінга Стоуна «Жага до життя», який розповідає нам про останні десять років життя славетного художника Ван Гога, незвична манера якого назавжди змінила обличчя живопису. Вінсент поводився вкрай нерозумно, він доводив себе до повного психічного виснаження, щоб творити в стані потужного нервового збудження.

В такі дні він погано харчувався – або взагалі не їв, – майже не спав та практично весь час малював. Не дивно, що з ним сталося те, що сталося. Він відтяв собі вухо, потрапив у психлікарню, деякий час перебував там на лікуванні. До речі, саме під час перебування в лікарні для душевнохворих він створив свою найвідомішу картину – легендарну «Зоряну ніч».

«Зоряна ніч» – це добре, безумовно, але якби Ван Гог чинив мудріше, якби намагався нормально висипатися, стежив би за режимом дня та харчуванням, він мав би достатньо сил та завзяття, щоб творити свої полотна. На жаль, він обрав інший шлях – який, зрештою, надто швидко звів його зі світу. Ван Гог прожив усього лиш 37 років: тільки уявіть, як це мало. А якби він жив у наш час, коли психологічну допомогу вміють надавати – можливо, він прожив би вдвічі довше, і написав би не вісім сотень картин… а декілька тисяч. Як наш геній Марчук. Або чимало інших художників, які творили протягом життя, до глибокої старості.

Ось такі наслідки несуть у собі застрягання на певній стадії горя. Докладніше про життя Ван Гога ви зможете дізнатися із роману Стоуна, а тепер давайте поговоримо про ПТСР.

ПТСР – коротко про важливе

ПТСР – це посттравматичний стресовий розлад. ПТСР не вибирає, військова перед ним людина чи цивільна: він «уражає» як військових, так і в цивільних, які пережили жахіття війни. Що цікаво, набути ПТСР можна і в цивільному житті. Якщо дитина чи доросла людина стане свідком травмуючої події, це може призвести до розвитку ПТСР (і не тільки). Приміром, людина втрапила в аварію і вижила. І тепер панічно боїться сідати не лише за кермо автомобіля, а навіть на місце пасажира. Все це – наслідки травмуючої події.

І якщо ви зауважили в рідних чи близьких людей симптоми ПТСР, не зволікайте. З цим потрібно щось робити, адже ігнорування таких психологічних проблем може призвести до справжньої трагедії. Приміром, ветерани війни, які не змогли впоратися з ПТСР, починають зловживати алкоголем або накладають на себе руки. Або зриваються на інших людях, що теж, ясна річ, ні до чого доброго не призведе. Якщо хочете докладніше розібратися в цьому питанні, погугліть статистику по ветеранам США, які воювали в Перській затоці, брали участь в бойових діях в Іраку чи Афганістані. Можна також ознайомитися стосовно лікування ПТСР у ветеранів за допомогою медичного канабісу. На жаль, в Україні медичне застосування цілющих властивостей цієї рослини так і не вдалося впровадити в 2019-му році (злощасний Законопроєкт 10313). Принаймні, поки що. Але оскільки в нашій країні лікування ветеранів від ПТСР (та й цивільних теж) поки що «не на часі», на цьому завершимо обговорення цього питання.

Як допомогти іншим під час війни?

Соціальна адаптація

Таких людей потрібно залучати до соціальної активності. Відвідування тренінгів та майстер-класів, організація спільного дозвілля тощо дадуть змогу не залишатися людям, яким зараз важко, на самоті. Бути на самоті можна і потрібно тоді, коли плануєте ефективно попрацювати – якщо ваша робота має таку специфіку (напр., художники, скульптори, архітектори чи програмісти). Але у випадку незадовільного психічного стану перебування на самоті може тільки ускладнити проблему. Нерідко в такі моменти виникають недобрі бажання: напитися до втрати свідомості, вчинити щось із собою (самоушкодження) або ще гірше: накласти руки. Особливо такі бажання загострюються в демісезонний період, на стику осені та зими, або зими та весни. Навіть психологічно стійким людям доводиться непросто в цей період, а що вже говорити про тих людей, які в цей час відчайдушно потребують підтримки та психологічної допомоги?

Іноді краще – промовчати

Маються на увазі такі ситуації, коли людина в прагненні допомогти іншим може тільки нашкодити своїми необережними словами та непродуманими вчинками. Які це ситуації?

Приміром, у спілкуванні з переселенцями та військовими потрібно ретельно добирати слова. Фрази військовим на кшталт «Наваляйте їм!» чи «Покажіть рашистам, де раки зимують!» є геть нетактовними та недоречними. Так само недоречно запитувати у військових чи переселенців «як там – важко, непросто, та?..». Ну звісно, що важко і непросто в тих районах України, де ведуться зараз бойові дії. І згадувати про це в розмовах із військовими та людьми, які опинилися в інших областях, рятуючись від жахіть війни – це, як мінімум, дуже і дуже неввічливо. І нетактовно. А розвиваючи власне почуття такту і вміння комунікації, ви уникнете багатьох незручних ситуацій – і саме таких ситуацій, коли ви, намагаючись допомогти, висловити співчуття… зробили тільки гірше.

«А якщо мовчати, то як тоді допомогти?», – можливо, запитає хтось. Все просто насправді – можна допомогти, уважно вислухавши людину. Можна обійняти і сказати слова підтримки. А на дозвіллі вже подумати, чим саме і як саме ви можете допомогти цій людині. Продумати план своїх дій, виписати їх на лист паперу, щоб не забути, і діяти. Все просто, якщо зайвий раз не ускладнювати ситуацію, чи не так?