Выход на пенсию #4140

Я бывший военнослужащий. Уволен в запас по состоянию здоровья. При увольнении мне должны были, согласно закона Украины О правовой и социальной защите военнослужащих и членов их семей, выплатить выходное пособие. Мне его выплатили только через 7 месяцев после увольнения. Военное законодательство не предусматривает ответственности должностных лиц за несвоевременный расчет с уволеными в запас. В кодексе законов Украины о труде в статье 117 эта ситуация предусмотрена /Стаття 117. Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. / Часть 7 статьи 9 Кодексу адміністративного судочинства предусмотрено что / у разі відсутності закону що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини/ Но при расмотрении иска о выплате средней зароботной платы за все время задержки окончательных расчетов суд отказывает в удовлетворении иска, мотивируя это тем, что прохождение службы не есть трудовыми отношениями и все вопросы подлежат урегулированию согласно положения о прохождении воинской службы / где эти вопросы не расматриваются/. Я предполагаю, что отказывают мне в решении этого вопроса только потому, что есть постановление пленума Верховного суда в котором говорится что на военнослужащих действия КЗОТ не распространяются / ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ П О С Т А Н О В А N 13 від 24.12.99 м.Київ vd991224 vn13 Про практику застосування судами законодавства про оплату праці Вивчення судової практики у справах про оплату праці показує, що деякі суди допускають помилки в застосуванні законодавства, яке регулює це питання, іноді за його нормами вирішують спори, що виникають із цивільних правовідносин, зокрема про стягнення дивідендів, виплату паїв та часток із майна кооперативів, колективних, орендних підприємств, господарських товариств тощо. З метою поліпшення розгляду справ даної категорії та роз'яснення питань, що виникли в судах, Пленум Верховного Суду України П О С Т А Н О В Л Я Є: 1. Звернути увагу судів на необхідність вжиття заходів до належного виконання вимог закону при розгляді справ про оплату праці, маючи на увазі, що судовий захист є важливою гарантією конституційного права громадянина заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. 2. Згідно з ч.2 ст.124 Конституції України ( 254к/96-ВР ) суди вирішують будь-які індивідуальні трудові спори щодо оплати праці в порядку, передбаченому гл. XV Кодексу законів про працю України ( 322-08 ) (далі - КЗпП), за вибором працівника безпосередньо або після попереднього розгляду в комісії по трудових спорах (далі - КТС). Вимоги про оплату праці декількох або групи працівників, у тому числі заявлені в їхніх інтересах уповноваженими на це законом органами, не можуть бути об'єднані в одному провадженні через відсутність необхідної для цього спільності предмета позову. Передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів про останню не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб (рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ тощо). / Возникает непонятная для меня ситуация, ведь в Конституции очень хорошо расписано все о правах и свободах КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ Стаття 3. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Стаття 24. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям. Стаття 56. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Стаття 64. Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції. { Офіційне тлумачення статті 64 див. в Рішенні Конституційного Суду N 9-зп ( v009p710-97 ) від 25.12.97 / Подскажите пожалуйста что делать в даной ситуации. С уважением Владимир.