Декрет / больничный #7191

Стаття 184. Гарантії при прийнятті на роботу і заборона звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей Забороняється відмовляти жінкам у прийнятті на роботу і знижувати їм заробітну плату з мотивів, пов'язаних з вагітністю або наявністю дітей віком до трьох років, а одиноким матерям — з наявністю дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда. При відмові у прийнятті на роботу зазначеним категоріям жінок власник або уповноважений ним орган зобов'язаний по¬відомити їм причини відмови у письмовій формі. Відмову у прий¬нятті на роботу може бути оскаржено у судовому порядку. Звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років — частина шоста статті 179) ноких матерів за наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації під-приємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Обов'язкове працевлашту¬вання зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звіль¬нення після закінчення строкового трудового договору. На пері¬од працевлаштування за ними зберігається середня заробітна пла¬та, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору. 1. Коментованою статтею встановлено суттєві гарантії при прийнятті на роботу і звільненні вагітних жінок і жінок, які ма¬ють дітей віком до трьох років, а одиноких матерів — за наявнос¬ті дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда. Від-повідно до п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 р. № 9 (із змінами, внесеними згідно з постановами Пленуму Вер¬ховного Суду України від 1 квітня 1994 р. № 4, від 26 жовтня 1995 р. № 18 та від 25 травня 1998 р. № 15) одинокою матір'ю вва¬жається жінка, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народ¬ження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено в установленому порядку за вказівкою матері, вдова, інша жінка, яка виховує і утримує дитину сама. 2. Трудовий договір з вагітною жінкою і жінкою, яка має ді¬тей віком до трьох років, а також з одинокою матір'ю за наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда укла¬дається на загальних підставах. Але цим категоріям жінок забо¬ронено відмовляти у прийнятті на роботу з мотивів, пов'язаних з вагітністю та наявністю дітей. Закон зобов'язує власника або упов¬новажений ним орган у всякому разі при відмові у прийнятті на роботу зазначених категорій жінок повідомляти їм причини від¬мови у письмовій формі. 3. Якщо до прийняття нової Конституції України вагітні жін¬ки і жінки, які мають дітей віком до трьох років, а одинокі мате¬рі за наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда мали право оскаржити у судовому порядку відмову у прий- нятті на роботу саме з вказаних мотивів відповідно до п. З части¬ни другої ст. 232 КЗпП, то тепер зазначені у частині першій ст. 184 жінки мають право оскаржити відмову у прийнятті на роботу, якщо вважають, що їм відмовлено в укладанні трудового догово¬ру всупереч гарантіям, передбаченим ст. 22 КЗпП. Це важлива гарантія для жінок, тому що, як правило, власник або уповнова¬жений ним орган не буде відмовляти вагітній жінці і жінці, яка має дітей віком до трьох років, а одинокій матері за наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з мотивів, пов'я¬заних з вагітністю або наявністю дітей. Знайдуться інші приводи — відсутність вакантної посади, скорочення штатів тощо. 4. Частиною третьою коментованої статті забороняється звіль¬нення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років, якщо дитина потребує домашнього догля¬ду), одиноких матерів за наявності дитини віком до чотирнадця¬ти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповно¬важеного ним органу. Ця гарантія поширюється також на жінок, які перебувають у відпустці без збереження заробітної плати три¬валістю, зазначеною у медичному висновку, для догляду за дити¬ною, яка потребує домашнього догляду, але не більш як до досяг¬нення дитиною шестирічного віку. Забороняється звільняти зазначені категорії жінок з підстав, передбачених статтями 40 і 41, ст. 28 КЗпП, крім випадків пов¬ної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допуска¬ється звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. 5. Власник або уповноважений ним орган здійснює праце¬влаштування у разі ліквідації підприємства, установи, організації самостійно або через державну службу зайнятості. Згідно із ст. 5 Закону України «Про зайнятість населення» жінки, які мають дітей віком до шести років, та одинокі матері, які мають дітей віком до 14 років або дітей-інвалідів, належать до працездатних громадян у працездатному віці, які потребують соціального за-хисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці. Для цих категорій жінок та інших осіб, зазначених у ст. 5 Закону, перед¬бачено додаткові гарантії зайнятості. Йдеться про встановлення на підприємствах, в установах і організаціях броні у розмірі до 5 процентів загальної кількості робочих місць за робітничими професіями, у тому числі з гнучкими формами зайнятості. Пленум Верховного Суду України зазначає, що при невиконанні лі-квідованим підприємством, установою, організацією обов'язку по працевлаштуванню його може бути покладено на юридичну особу, яка є їх власником або якій передано їх майно (п. 36 Пра¬вових позицій щодо розгляду судами окремих категорій цивіль¬них справ. Розділ XIV «Трудове право» // Бюлетень законодавст¬ва і юридичної практики України. — 1998. — № 8. — С. 209). 6. Частиною третьою ст. 184 КЗпП передбачено також обо¬в'язкове працевлаштування вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років, якщо за медичним висновком дитина потребує домашнього догляду), одиноких ма¬терів за наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дити¬ни-інваліда, у випадках їх звільнення після закінчення строково¬го трудового договору. На період працевлаштування, але не біль¬ше трьох місяців із дня закінчення строкового трудового договору, за цими жінками зберігається середня заробітна плата. Пленум Верховного Суду України вказує, що невиконання підприємст¬вом (установою, організацією), яке провело звільнення, обов'яз¬ку по працевлаштуванню протягом трьох місяців є підставою для покладення на нього відповідно до частини другої ст. 232 КЗпП обов'язку надати на цьому або іншому підприємстві роботу, яку може виконувати працівниця, а не про поновлення на поперед¬ній роботі (п. 37 Правових позицій щодо розгляду судами окре¬мих категорій цивільних справ). Не може бути визнано, що власник або уповноважений ним орган виконав цей обов'язок по працевлаштуванню, якщо пра¬цівниці не було надано на тому самому або на іншому підприєм¬стві (в установі, організації) іншої роботи або запропоновано роботу, від якої вона відмовилась з поважних причин (напри¬клад, за станом здоров'я) (п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 1992 р. «Про практику розгля¬ду судами трудових спорів»). Верховний Суд також вважає, що оскільки згідно зі ст. 235 КЗпП підставою для поновлення працівника на роботі є його звільнення без законних підстав, у разі невиконання власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним ор-ганом протягом трьох місяців обов'язку по працевлаштуванню звільненої за п. 2 ст. 36 КЗпП вагітної жінки, жінки, яка має дитину (дітей) віком до трьох років (до шести років, коли дитина потребує домашнього догляду), або одинокої матері за наявності дитини віком до 14 років чи дитини-інваліда, за заявою такої жінки може вирішуватися спір не про поновлення на роботі (коли звільнення проведено відповідно до п. 2 ст. 36 КЗпП), а про виконання зобов'язання по працевлаштуванню. В цьому разі від¬повідно до правил ст. 235 КЗпП може бути проведено оплату вимушеного прогулу за час після закінчення тримісячного стро¬ку (протягом якого за працівницею зберігається середня заробіт¬на плата) і до правил ст. 236 КЗпП — за час затримки виконання рішення щодо працевлаштування (п. 46 Правових позицій щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ).