Мало кому вдається перетворити свої слабкості в силу. Одним з таких виключень став Енді Уорхол, відомий своїм стилем поп-арт, законодавець світової моди – всі його ідеї й витвори стильні та актуальні навіть сьогодні, хоча після його смерті пройшло вже 27 років. Jobs.ua пропонує неочікуване трактування величезного успіху Енді Уорхола.

Юнаком він дуже любив канапки с джемом і червонів, коли друзі при ньому сварилися нецензурно. Він не здатен був зайти в шкільний туалет – там так смерділо. Соромився купувати в аптеці пігулки від запору для батька. В грубому і брутальному шахтарському Пітсбурзі більшість вважала його звичайним слабаком.

Здавалося у цього слабкого любителя солодощів немає жодних шансів досягти успіху в кам’яних джунглях Нью-Йорка, куди він поїхав у 1953 році. Це була наполеглива порада його товариша – сам би він не зважився. Однак, вже через три роки Енді став заробляти по сто тисяч доларів в рік. Величезні гроші на той час, до того ж він був дуже молодий, йому виповнилося лиш 27-м! Як таке стало можливим? Точно розкритими можна вважати, мабуть, два секрети такого успіху.

Власний бездоганний запах

Для початку Уорхол вирішив створити власний запах. Він надзвичайно добре відчував всі запахи, інколи його нюх порівнюють з нюхом дикої тварини.

«Коли я ходжу по Нью-Йрку, – пише Уоршол,– я завжди помічаю запахи навколо. Гумові килимці в будівлях офісів, оббивка крісел в кінотеатрах, піца, апельсиновий напій, експресо, часник, орегано, гамбургери, висохлі футболки…» Цей величезно-жахливий список розміщений на кількох сторінках його автобіографії. Вражає діапазон описів. А закінчує цю вавилонську гору ароматів холодок діамантової шпильки в волоссі чарівною Токси, в яку Енді був платонічно закоханий в ті роки. Діаманти пахнуть дзеркальним блиском багатства. Потім слідує список парфумів, які обожнює Уорхол, довжиною в цілу сторінку. Список відкривають парфуми Guerlain Sous le Vent. І ось як вибух, висновок: «Є лише один спосіб займати більше місця – парфуми». Це перший крок до підкорення світу.

У після воєнний час американські чоловіки пахли лише потом і шкірою, до того ж видавати аромат було на той час непристойно. Першим порушивши це табу, Уорхол публічно висміяв робочий клас і брудних хіпі, й ступив у джунглі сміливою ходою, поширюючи свій аромат перемоги. На той час він був ще бідний і жив у квартирі, де одночасно з ним мешкало сімнадцять чоловік. Таргани доводили його до істерики. Одного разу він прийшов в кабінет редактора елітного журналу Harper's Bazaar Кармел Сноу, аби показати портфоліо своїх малюнків, але раптом..о жах! На стіл з портфеля виліз тарган. Кармел відсахнулася, але... чудний аромат Уорхола, який вона намагалася вловити й впізнати марку (потайки принюхуючись), зробив свою справу. Юнак отримав від неї велике замовлення на рекламу.

На шкірі Енді парував аромат Chanel № 5. «Я впевнений, чоловічі гормони можуть зробити цей аромат мужнім», – стверджував Енді. Він вважав, що між запахом і шкірою повинен статися ніби бій, суперечка, обмін аргументами, і тоді виникне новій більш мужній аромат. Піддатися рекламі – значить позбавити себе індивідуальності. У розумінні тонкощів запахів Уорхолу не було рівних.

Постарілий, але молодий

Другий крок Енді Уорхола в Нью-Йорку був ще більш радикальним і сміливим: він вирішує негайно постаріти! «Я вирішив посивіти, щоб ніхто не знав, скільки мені років, і щоб виглядати молодше в очах інших. Я вважав, що багато виграю, посивівши: (1) у мене будуть проблеми людей похилого віку, з якими легше впоратися, (2) усі будуть дивуватися, як я молодо виглядаю, (3) я звільню себе від обов'язку поводити себе як молода людина, зможу бути ексцентричним, і це нікого не здивує через моє сиве волосся. Коли у тебе сиве волосся, кожен рух здається «молодим» і «бадьорим». У тебе наче з'являється новий талант. Тому я пофарбував волосся в сивий колір, коли мені було 23 роки».

Отже, два секрети від Енді Уорхола, найрадикальніші для свого часу, але, які не втрачають актуальності й сьогодні: треба мати бездоганний запах, і, щоб виглядати молодим, потрібно майстерно себе зістаріти.

Е. Уорхол «ПОПізм. Автобіографія» (2009).